Історія села Степанці
Історія держави – це історія її міст, сіл, вулиць, окремих родин. Ми знаємось на історії нашої держави, інших народів, та не завжди знаємо і пам’ятаємо минуле своєї малої Батьківщини, тобто місця, де ти народився, живеш, звідки йде твоє коріння.
Канівського району, Черкаської області
Степанці – село Канівського району, центр сільської ради, розташоване за 15 км від райцентру та за 23 км до залізничної станції Таганча. Через село протікає річка Росава, проходить траса Канів – Київ. Сільській раді підпорядковане селище Степанецьке. Станом на 1 січня 2020 року в селі проживає 1974 осіб.
Точних відомостей про походження назви села та його перших жителів немає, але із тверджень старожилів, яким передавали їх батьки та діди, назва села походить від слова „степ”. Якщо навколишні села розташовані на пагорбах, у балках та долинах, то Степанці дійсно були засновані по степу.
1239 року Канів, в тім числі і Степанці, були спустошені монголо-татарською навалою. 1305 року Канівщина була загарбана литовськими феодалами. Після Люблінської унії 1569 року польська шляхта поширила своє панування на Правобережну та Лівобережну Україну. 1739 року Правобережна Україна була возз’єднана з Лівобережною в межах Російської держави.
У 1741 році село Степанці налічувало всього 50 дворів, а після реформи 1861 року, у зв’язку із розвитком капіталізму, воно перетворилося у типове єврейське тогочасне містечко з дрібною кустарною промисловістю та промислами. «Київський вісник» за 1900 рік повідомляє, що в Степанцях було дворів 1120, жителів 7247 (із них євреїв - 3696 ), землі – 4060 десятин, в тім числі панської – 1428 десятин, селянської – 2492 десятини. В Степанцях був цукровий завод, на якому працювало 296 робітників, також був винокурний завод (працювало 47 робітників). ).
Село Степанці з давніх-давен спеціалізувалося на хліборобстві. Воно належало двом поміщикам: Хамцю Антону Людовиковичу та Розову Михайлу Олексійовичу. В кінці 1916 року поміщик Розов продав землю і виїхав у Польщу. Поміщиця – вдова Хамця та її діти в листопаді 1917 року втекли в Польщу.
Після Жовтневого перевороту в Степанцях створено волосний революційний комітет, який займався поділом поміщицької землі між селянами. Членами комітету були Кучер Клим Лаврентійович (голова), Овчаренко Лука Тихонович, Головатий Михайло Тихонович, Дудка Гордій Олексійович, Білан Левко Тимофійович, Чуприна Федір Ничипорович, Гриза Андріан Олексійович, Дорошенко Олексій Корнійович.
В 1927 році в Степанцях на Заросаві (один із кутків) було створено ТСОЗ, яке об’єднувало 10 селянських господарств. В 1929 році організувалась сільськогосподарська артіль під назвою «Єднання», якою в 1930 році було охоплено всі господарства Заросави. Тоді артіль дістала назву «Колос». Протягом року в селі запрацювали ще п’ять артілей: «Іскра», «Червона Україна», «Червоний Жовтень», «Перше травня» та «Надія». Влітку 1930 року всі ці артілі об’єднались у колгосп «Велетень». Першим головою колгоспу став Пащенко Лука Лукич. Через відсутність техніки і кадрів в 1933 році колгосп «Велетень» був роз’єднаний на 5 сільськогосподарських артілей, які існували до укрупнення колгоспів до 1949 р.
У 1930 році в Степанцях було створено першу в Канівському районі МТС, яка згодом за допомогою тракторного парку, що у 1950 – 1956 рр. збільшився до 109 одиниць, обробляла більшу частину ланів Канівщини. Пізніше її було реформовано у Степанецьке відділення „Сільгосптехніки”. (додаток№1)
З 1941 по1944 рік село перебувало в окупації. Як свідчить довідка, видана Степанецькою сільською радою в березні 1948 року, (додаток №2) в Степанцях була розташована польова німецька комендатура. За час окупації було спалено і зруйновано 230 хат, вивезено до Німеччини 300 осіб, забрано в населення 670 голів худоби. Про цей період історії згадує жителька села Ткаченко Олександра Михайлівна 1918 року народження: „ З 1941 по 1944рр. село Степанці було в окупації. В цей час в селі було багато німців. Ми всі працювали на них: прали їм одяг, засівали поля, пасли худобу. Комендантом села був Бастян, який проживав на Заросаві ( сільський куток). Найбагатшим кутком Степанець вважалось Містечко (сучасний центр села). На 1941р. тут вже було побудовано 12 добротних будинків, проте за наказом Бастяна їх було спалено. Часто в селі проводились облави. Людей, які залишились в селі, виганяли з домівок, розстрілювали або відправляли на тяжкі роботи. За наказом того ж Бастяна було спалено всю Харківку(сучасна вулиця ім. М. Плисюка)”.
В 1942 – 1943 роках в Степанцях діяла підпільна антифашистська група, яку очолював Калініченко Федір Миколайович (додаток №3). Восени 1943 року група врятувала 50 десантників 3-ї та 5-ї повітряно – десантних бригад. В кінці листопада 1943 року гестапівці схопили степанецьких підпільників: Федора Калініченка, Лідію Смаголь та Галину Радченко і по звірячому закатували їх.
У Великій Вітчизняній війні брали участь 562 жителі села, з них 358 нагороджені орденами і медалями. В Степанцях виросли і виховувалися Герої Радянського Союзу – Плисюк Микола Юхимович та Литвиненко Трохим Панасович (додаток №4), командир четвертої Смоленської гвардійської бригади комбриг Савченко Василь Лукович, комендант палаючого Сталінграда полковник Демченко Володимир Харитонович, про якого головний маршал артилерії Воронов в своїй книзі «На службе военной…» пише: «В этот день меня занимало неотложное дело: нужно было выделить 140 автомашин для новых артиллерийских полков, которые направлялись на фронт. Срок исполнения, установленный Ставкой – одни сутки. В округе автомашин не оказалось. Я обратился за помощью к местным властям. Мобилизировали машины в городе, большую распорядительность проявил комендант города В.К.Демченко». (ст.251)
Плисюк Микола Юхимович народився в 1913 році. Закінчивши у рідних Степанцях семирічку, пішов на педагогічні курси. У 1931 році він повернувся на Канівщину, працював вчителем у Беркозівці і Синявці.
Лихозвісний червневий день 1941 року Плисюк зустрів, перебуваючи у лавах Червоної Армії. Воював на Донському, Сталінградському, Воронезькому і 1-му Українському фронтах.
За успішне виконання наказу командування, за героїзм і мужність, виявлені бійцями в бою під Курськом, полку Плисюка було присвоєно звання гвардійського. В районі селища Цибулів біля Монастерища бійці полку знищили 45 гітлерівських танків, вісім бронетранспортерів, майже 500 ворожих солдат і офіцерів. У боях на Одері полк М.Ю. Плисюка першим форсував ріку.
Наприкінці війни, 10 квітня 1945 року, Миколі Юхимовичу за вміле керівництво полком, за особисту мужність і відвагу, виявлені в боях з ворогом, було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Невтомному стражу ленінградського неба Трохиму Панасовичу Литвиненку звання Героя Радянського Союзу було присвоєно 2 листопада 1944 року за видатні бойові заслуги та успіхи в повітряних боях. Свій бойовий шлях Трохим Панасович розпочав в перший день війни, 22 червня 1941 року, коли на літаку І-15 вилетів у Сестрорєцьк навперейми ворогові.
У вересні 1941 року в одному з боїв Литвиненко Т. П. був тяжко поранений. Лікарі зробили висновок: служити в авіації непридатний. Але мужній воїн добився повернення в полк. Коли Трохим Панасович піднімався на бойовому літаку, фашисти сповіщали свої льотчиків:
- Увага! Увага! Литвиненко в повітрі!
Це означало: в бій не встрявати, рятуйся, хто як може.
Більшість жителів Заросави живуть на вулиці, яка носить ім’я Олександра Петровича Ткаченка. Ткаченків у селі багато, але доля розпорядилась так, що саме Олександру судилося у роки Другої Світової війни боротися з нацизмом на французькій землі. Сьогодні він герой у своєму рідному селі, а був час, коли навіть батьки не знали про долю сина(додаток №5, 6,7).
«…З газет ще раз почула про сина. Знаю, що не повернути, але хоча б знати, де його могила, хто закрив йому очі, проводжаючи в останню путь. Я прошу вас від усього материнського серця: розшукайте друзів Саші, щоб знала я про нього всю правду», - писала в листі мати Олександра, Надія Олександрівна.
Майже 20 років не знала вона нічого про сина, проте надія отримати хоч якусь звістку ніколи не покидала серце матері. І цей день настав – надійшов лист із Франції від друзів Сомі Томазі і Колонель Лерміт: «Шановна мамо, він нам багато говорив про вас. Казав:” Як закінчиться війна, я вас запрошу на Україну. Він любив мріяти про майбутнє. Фашистська куля обірвала його життя. Він умер як герой за нашу Францію, і за Вашу Україну”.
Багато років зберігала жінка цей лист, як найдорожчу пам'ять про рідного синочка, адже щоразу, коли перечитувала його, згадувала свого русявого Сашка з блакитними, як весняне небо, очима.
Олександр Ткаченко закінчив у 1936 році неповну середню школу і за комсомольською путівкою поїхав на Донбас. Відтоді мати вже більше не бачила рідного сина. Про його звитяжні партизанські дні дізналась з листів бойових товаришів та книг.
Коли почалася Велика Вітчизняна війна, на фронт Олександр пішов добровольцем. На початок 1943 року десь під Кіровоградом потрапив у полон.
Тяжко пораненого й непритомного, його кинули у фашистський лазарет, а потім вивезли в табір невільників на північ Франції.
Неодноразово Олександр робив спробу втекти з концтабору. Останній раз його, знесиленого, підібрали французькі партизани у полі, де він збирав мерзлу картоплю, (тоді ще Сашко не знав, що це були макі - французькі партизани); привезли в загін, допитали. Коли дізналися, що він радянський воїн, до того ж сержант Червоної Армії, запропонували відпочити на одній із ферм, а потім приєднатися до них. Так пізньої осені 1943 року Олександр Ткаченко приєднався до лав народних месників Франції, а невдовзі став командиром загону, який базувався в Арраському лісі, в містечках та селах департаментів Па-де-Кале, Арденни, Нор, Соммі.
Партизанський загін Ткаченка координував свої дії з французькими загонами руху Опору. У загоні було чоловік 60. Серед них 6 французів, 2 чехи, греки, поляки і навіть 3 німці.
Багато сміливих бойових операцій на рахунку загону. Кожен бойовий день закінчувався ударами по фашистах. Про це згадують у книзі Б.Колодного «Троянди на граніті» друзі О.Ткаченка Василь Дячко з Закарпаття та Петро Григоренко з Вінниччини. Вони добре пам’ятають, як почав свій бойовий шлях Олександр Ткаченко, були свідками його загибелі.
Одного разу загін Ткаченка вибив Фашистів з селища Евен – Льокот, розгромив жандармерію. Роздобули шматок полотнища, зробили прапор і переможним маршем пройшли цим селищем. Французи захоплено вітали загін, щедро дарували партизанам все, що мали – квіти, одяг, хліб (із книги Б.Колодного «Троянди на граніті», ст. 133).
У боях з гітлерівськими поневолювачами на французькій землі гартувалась і міцніла дружба двох командирів з України – Олександра Ткаченка і Василя Порика (родом з Вінниччини), якого знала вся Франція.
«Тепер ми не самі», - говорив Олександр Ткаченко своїм хлопцям. З нами наші французькі друзі і чимало радянських. Віднині ми координуватимемо свої бойові дії з ними!!!» (Із книги Б.Колодного «Троянди на граніті» ст..134).
У листопаді 1944р. Олександр Ткаченко потрапив у ворожу засідку. Застосувавши нечувані тортури і не добившись від стійкого партизанського командира жодного слова, осатанілі гітлерівці закопали його живим у землю.
Після загибелі Олександра його замінив Дмитро Мірошников – російський юнак з Оренбурзьких степів. Загін присвоїв собі ім’я улюбленого командира Олександра Ткаченка, а французька земля прийняла його на вічний спочинок. На могилі нашого земляка французькі патріоти звели обеліск.
Майже 20 років родина нічого не знала про місце поховання сина. Олександр вважався таким, що пропав безвісти.
Як свідчать архівні матеріали, які надала краєзнавцям вчителька іноземної мови Степанецької спеціалізованої школи Козак А.М., яка в 1999 році у складі делегації з міста Канева побувала у цьому районі Франції і відвідала село, де загинув О.Ткаченко та архів міста Аррас, разом з Олександром схоплено і закатовано 17-річного сина французького шахтаря Роберта Пекуарта(додаток №8, 9). Їх з Олександром було поховано в одній могилі в с. Берль-о-Буа. По війні тіло Роберта Пекуарта забрала його сім’я, а останки О.П.Ткаченка було перенесено в братську могилу на військовому цвинтарі в м. Ліль.
О.П.Ткаченко навчався в Степанецькій школі. У 1980 році було збудовано нове приміщення школи і за рішенням Ради Міністрів УРСР їй було присвоєно ім’я О.П.Ткаченка, а у 1983 році біля школи було відкрито пам’ятник нашому славному землякові ( додаток №10).
У 2001 році Степанецьку школу, яка носить ім’я О.П.Ткаченка, відвідала французька делегація – члени українсько-французької асоціації Канів – Ламберсарт (голова асоціації Жан Марі-Роже). Вони поклали квіти до пам’ятника О.П.Ткаченка, зустрілись з учнями та вчителями школи. Після цього у французьких газетах з’явилася стаття «Солдат Ткаченко». Жан Марі-Роже звернувся до військового міністерства Франції з проханням, щоб на могилі О.Ткаченка було встановлено напис з його іменем та датою смерті.
На території села знаходиться 5 братських могил…
Серед інших історичних місць села слід виділити земську лікарню та школу, в приміщені яких сьогодні відповідно знаходяться сільська лікарня та кемпінг «Гостинний двір». Село умовно розділяють на 6 кутків: Містечко, Рудка, Пилява Слобода, Харківка, Заросава. Спробуємо, користуючись спогадами старожилів, пояснити їх назви (додаток№11).
«Слобода» - колись тут були вільні землі, куди селяни тікали від кріпацтва.
«Харківка» - землі в давнину належали козакові Харкові.
«Заросава» - це територія села, яка знаходиться за річкою Росавою.
«Містечко» – у 18-19 ст. тут проживало багато євреїв, які займалися торгівлею і кожна сім’я мала своє місце, лавку.
«Рудка» – тут було багато родовищ рудої глини.
Пилява в давнину була окремим селом. В книзі «Сказание о населенных местностях Киевской губернии…» є згадка про нього.
«Пилява, село, над речкою Росавою, в 15- ти верстах от Канева; на двух высоких горах, называемых Стовповихою и Городком находятся признаки военных укреплений. Пилява – герб многих дворянских фамилий, к которому принадлежали Яков Потоцкий, староста Чигиринский, коего владения простирались до этих мест. Ныне село принадлежит Дарию Осиповичу Понятовскому, иле точнее его супруге Дионисе Дионисеевне Понятовской, приобразившей это село в 1837 году покупкою от Антона Ипполитовича Сущанского – Проскуры; но 367 дес. земли приобрели крестьяне в собственность в 1863 году, по силе выкупной сделки, за 17, 411 рублей. К Пилявскому имению Дария Понятовского причисляется 10, 002 дес. земли. В Пиляве жителей обоего пола 470.
Церковь здесь построена первоначально православная Свято – Михайловская, но как она была очень тесна и построена из гнилого дерева, то в 1784 году кругом ее прихожанами построена новая из дубового дерева. Но эта церковь в 1836 году сгорела, на ее месте жители построили в 1848 году новую из церкви купленной благодетельным каневским купцом Исакимом Повствином, в Корсуньском монастыре за 500 рублей ассигнаций. Она очень мала и не имеет колокольни».
Важливе значення для села, району, області має Степанецький професійний аграрний ліцей, який можна вважати ровесником жовтневого перевороту. Уже в 1919 році на базі колишнього спиртового заводу була організована профагрошкола, яка існувала до 1932 року. Потім її перевели в село Маслівку Миронівського району Київської області, де було організовано інститут. До 1928 року споруда навчального корпусу займалась іншими організаціями і лише в 1928 році була знову організована школа, але уже кустарно-промислова. Тут протягом трьох років готували слюсарів, токарів, столярів. В школу в основному приймалася молодь з освітою сім класів, які раніше знаходились в дитячих колоніях. За три роки навчання в школі учні отримували середню освіту. Жили в гуртожитку, який знаходився в приміщені теперішнього клубу. Цікаво, що не дивлячись на скрутне становище, учні з дитячих колоній навчалися і харчувалися за рахунок держави.
Йшов час. У 1931 році кустарно-промислова школа була реорганізована в професійно-технічну школу, яка продовжувала готувати спеціалістів тих же професій.
Закінчувалась реконструкція сільського господарства. Новостворені колективні сільські господарства потребували кваліфікованих технічних кадрів. В 1933 році за рішенням уряду Степанецька професійно-технічна школа була реорганізована в школу механізації сільського господарства і стала готувати трактористів, бригадирів тракторних бригад, механіків по тракторах.
У роки перших п’ятирічок партія приділяла велику увагу школам механізації. Свідченням цього стала нарада директорів шкіл механізації Київської області, яка проходила восени 1934 року при Київському обкомі КПУ. Оскільки Канівський район входив до складу Київської області, то Степанецька школа механізації потрапила в центр уваги партії. Її в короткий термін було забезпечено необхідними машинами, кваліфікованими кадрами і вже у 1934 році було випущено більше 200 спеціалістів сільського господарства.
У 1935 році школу механізації реорганізовано в автомобільну школу „Союзсільгосптрансу”, яка готувала водіїв третього класу до 1941 року. Багато з них у роки війни штурвали комбайнів замінили на важілі бойових машин. Лише деякі повернулися живими.
Чорною хмарою нависла над землею війна, перервавши її мирний розвиток. Вже влітку 1941 року територія Степанець була окупована німецькими загарбниками. Харківка (куток, де знаходилась школа механізації) була вщент спалена гітлерівцями. Частково зазнала руйнувань і школа механізації.
2 лютого 1944 року Радянська Армія визволила село Степанці від фашистських загарбників. Після звільненння почалася відбудова школи. Важко було піднімати з руїн господарство: не вистачало ремонтних матеріалів, обладнання, інструментів, але ентузіазм жителів села був такий великий, що переміг всі труднощі. 15 листопада 1944 року Степанецька школа механізації почала нормальний навчальний процес підготовки кадрів. Лише за довоєнний період тут підготовлено 11930 спеціалістів, а за період свого існування школа випустила більше 30 тисяч фахівців сільського господарства.
На початку свого існування училище розміщувалось у двох приміщеннях, сьогодні – це цілий комплекс споруд: навальний корпус, гуртожиток, їдальня, лабораторії та інші приміщення. За роки незалежності СПТУ № 35, не дивлячись на скрутні часи в державі, не тільки не закрилась, але й виросло в професійний аграрний ліцей. Сьогодні – це навчальний заклад, який має потужну технічну базу, висококваліфікований педагогічний колектив. В ліцеї створені всі умови для здобуття середньої освіти та обраної спеціальності.
Історія аграрного ліцею – це в першу чергу люди, а що не людина, то й доля. НЕ одне покоління учнів з вдячністю згадують Крапиву Б.Н., Бобира І.Ю., Мазура О.А., Шарка Ю.П., Головка М.В., подружжя Бовшиків, Біланів, Гуденків та інших. По різних куточках України розлетілись випускники училища. Вони стали гордістю трудових колективів. Серед них Герої Соціалістичної Праці – Гурін Микола Юхимович та Моторний Василь Іванович. Випускники училища Петренко Іван Омелянович, Онищенко Василь Карпович, Чабан Олексій Пилипович, Пономаренко Адольф Назарович, Коломієць Степан Денисович нагороджені орденом Леніна, а Бобир Василь Семенович – орденом Трудового Червоного Прапора.
В роки незалежності розпочалось реформування села. Не минулого воно і села Степанці. Колгосп „Україна” був реформований у СТОВ „Україна”, землі роздано на паї колгоспникам. Проте це господарство виявилось недієздатним: зменшувалось поголів’я худоби, роками не виплачувалась заробітна плата колгоспникам, значна частина їх взагалі залишилась без роботи. В кінці 2006 року СТОВ „Україна” припинило своє існування. На степанецькі землі прийшов новий інвестор, який має назву АФ «Заповіт Шевченка» ЗАТ НВФ «Урожай». Значна частина колишніх колгоспників віддали свої паї новим господарям, маючи надію, що вони не лише піднімуть господарство, а й допоможуть відродити село.
З 2006 року на території Степанецької сільської ради розпочало своє будівництво ВАТ „Миронівський хлібопродукт”. Підприємство, яке в народі більш відоме, як „Наша ряба”, має намір зосередити на території села близько 60% всього виробництва. В майбутньому, воно планує на 30% забезпечувати потреби України в курятині.
Список використаних джерел
1. Б.Колодний Троянди на граніті.
2. Доле моя, Канівщино.- К.: Канівська Прес – група , 2003
3. Зореносці.- Д.: Промінь, 1971
4. Історія міст сіл УРСР. Черкаська область. - К.: Академія наук УРСР, 1972
5. Черкащина в контексті історії України.-Ч.: Ваш дім, 2004
6. Дніпрова зірка , №34 1984.
7. Архівні матеріали міста Аррас(Франція)