У територіальні громади Канівщини прийшла велика вода. Розпочалася повінь, якої не пам'ятають за останні 50 років
Актуальна тема квітня – повінь 2023.
У Канівському водосховищі рівень води звичайний (рятують Кончу-Заспу?), а от нижче ГЕС картина зовсім інша. На лівобережжі Дніпра всі пониження затоплені. Вода стоїть і там, де її давно не було. Вийшла вона і в заплаву Росі.
От про Рось яка по дотичній протікає землями Степанецької громади детальніше. Колись бідова й норовлива річка, яка, бувало, змивала цілі села, останнім часом геть сповита численними греблями. Вода розбирається на всілякі потреби, й до пониззя її доходить уже мало. У посушливі роки Рось тут більше нагадувала старицю, аніж річку – течії майже зовсім не було. Цього року в неї теж би не вистачило своєї води, щоб затопити заплаву, але водою щедро поділився Дніпро – до гирла зовсім недалеко. Та і ґрунтові води потроху щось дають.
На відрізку між селами Пекарі та Межиріч заплава в багатьох місцях затоплена. Споконвіку тут були пасовища та сінокоси.
Зате природа ожила. Відроджуються болотисті ділянки, майже зовсім пересохлі під час тривалої посухи. Та й розорювання луків їм не на користь. А подалі від людей у долині Росі між селами Пекарі та Хутір-Хмільна на мілководді повно птахів – зграї мартинів, качок, куликів, чапель. Як вишенька на тортику на затопленому полі біля води годуються 12 сірих журавлів. Над розливом кружляє величний орлан-білохвіст. Пролетіла самка лучного луня.
Біля Межиріча поля в долині Росі теж затоплені. Переходимо до вирощування рису? Міні-піраміда Хеопса, яку ви бачите не одному із знімків, заслуговує на окрему розповідь, – пише у Фейсбук Олексій Грищенко, вчений Канівського природного заповідника.
А тепер детальніше про памʼятний знак біля Межиріча. Він того вартий.
Коли проїжджаєте з Канева в Черкаси чи навпаки, зверніть увагу на памʼятний знак у вигляді піраміди з каменю при дорозі в долині Росі біля с. Межиріч. Табличка на ньому ні про що цікаве не говорить, то ж і інтересу він особливого не викликає. Часто його називають памʼятником меліораторам, хоч мова в даному разі йде зовсім не про банальних канавокопачів. Цей памʼятний знак нагадує про катастрофічні події, які відбулися вже більше ста років тому. Про них варто знати, хоча б для того, щоб менше робити подібних дурниць.
На фото – памʼятний знак біля с. Межиріч на Канівщині. 17.04.2023 р.
Передісторія.
Канівщина колись була лісовим краєм. По пагорбах правого берега Дніпра суцільні лісові масиви тягнулися від Полісся аж до Чорного лісу на межі зі степом. Нещадно вирубувати для різних господарських потреб їх почали ще в часи Речі Посполитої. На початку XVII ст. в Європі був великий попит на поташ (карбонат калію), який використовувався для виробництва скла, мила, фарб і т.д. Добували його тоді виварюванням із деревного попелу. На виготовлення бочки поташу вагою 52 пуди треба було спалити близько 40 кубометрів дров, передусім листяних порід. Тисячі гектарів лісу пішли в буквальному розумінні на попіл. В історичних книгах можна знайти вислів: "продати ліс на попіл". Він якраз про це.
Про давні події нагадує топоніміка краю.
У назвах багатьох сіл зустрічаються слова буда, гута, поташня. Буда, поташня – це місце, де спалювали деревину й добували поташ. У гутах з його використанням виробляли скло. Так ось у результаті хижацького вирубування вже в 1622 р. постало питання про закриття буди в Канівському старостві, бо виробництво стало нерентабельним – поблизу не залишилося придатного лісу, а возити здалеку було невигідно. Так продовжувалося сотні років. Коли лісам на деякий час давали спокій, вони потроху відновлювалися (хоч це вже були похідні ліси), потім усе знову повторювалося.
Вирубування лісів привело до шаленого розгулу ерозії, яку посилювало ще й розорювання схилів. Канівщина відома у світі визначними місцями. І це не тільки могила Тараса Шевченка та житло мисливців на мамонтів, знайдене в Межирічі. Тут знаходиться найдовший у Європі яр (Великий Хмілянський) і найглибший яр (Костянецький). Так ось саме Великим Хмілянським яром у 1903 р. прокотився потужний селевий потік. Він зніс частину села Хмільна і повністю перегородив Рось. А вже вона геть змила інше село – Михайлівку. Утворився величезний став площею понад 1000 гектарів. Цілі каравани землечерпалок працювали до 1911 р., щоб прорізати нове русло довжиною близько 10 км. Існує думка, що меліоративні роботи у великому Хмільнянському яру частково фінансувалися славетним норвезьким полярником Ф.Нансеном, але документів стосовно цього факту не виявлено. Зате збереглися документи про виділення Канівським земством коштів у 1912-1914 рр. на будівництво водозбірників. А меліоративні роботи продовжувалися аж до 1914 р. То ж не дивно, що вдячні місцеві селяни поставили памʼятний знак.
Тільки от вони не написали, що самі й були винуватцями всієї тієї катавасії.
Великий Хмільнянський яр,
що входить до списку найбільших ярів Європи, простягається на 10 кілометрів, має понад 500 відгалужень, а периметр його з верхів'ями становить 110 кілометрів. Свою назву яр отримав від села Хмільна, значна частина якого розташована у ньому. До середини XIX ст. гори навколо Канєва були вкриті лісом, і це зберігало схили від розмиву. Але розвиток на Канівщині цукроварної промисловості, особливо після реформи 1861 р., потребував великої кількості лісу на дрова. Почалося вирубування лісів і, як наслідок, швидкий ріст ярів. Моторошно ставало людям під час злив, які траплялися над ярами літом чи навесні на початку ХХ століття. Шалений потік води гудів і шумів, а підмита земля бухкала об дно яру з такою силою, що відгомін грізної стихії чувся далеко від того провалля. Все це й спричинило "народження" п'яти тисяч ярів глибиною від 25 до 70 метрів. Уже в ті роки такі яруги, як Заводищенський, Ненаситний, Гниловод, Венарський, Удовик, Колончанський, Бражник "розрослися " до таких гігантських розмірів, що на відкритих грунтах там можна було вивчати геологічну будову Землі-матінки. За спогадами старожилів, Хмільнянський яр не давав спокою мешканцям кількох сіл Канівського району - Хмільни, Конончі, Пекарів, Межиріча. Щорічне заболочення й підтоплення городів стало стихійним лихом. Через ті сюрпризи природи навіть річка Рось змінила своє русло, знайшовши спокійніше місце.
Та найстрашніше - родючу землю зносило не лише в яри, вона стікала крутими схилами, замулюючи і Дніпро, і його притоки. У серпні 1931 року безперервні дощі спричинили такі яружні виноси, що той мул на кілька днів перегородив Дніпро. Така ж точно біда трапилася і в 1934 році. Тоді це вплинуло навіть на судноплавство: пароплави з Києва зупинялися біля колишнього села Селища, а далі пасажири змушені були йти берегом пішки, аби пересісти на пароплав, який підходив до іншого боку "загати" з Дніпропетровська. Але перші серйозні спроби боротьби з ерозією грунтів були здійснені лише у 20-30-х роках XX ст. І вже на початку 60-х рр. завдяки зусиллям працівників Канівської гідролісомеліоративної станції вдалося майже зупинити зростання Великого Хмільнянського яру.
Зараз Хмільнянський Яр це чудове місце відпочинку, яке потребує не лише милування, а й обережності. Непоодинокі випадки, що необережні любителі "тихого полювання" відволікалися від орієнтирів та починали блукати в численних відгалуженнях Яру, глибина якого подекуди сягає ста метрів.
Щодо повені, то вода продовжує надходити, але темпи її підйому станом на 18 квітня 2023 року сповільнюються.
Висока вода скоріш за все турбуватиме наші громади до літа.
