ІСТОРІЇ НЕСКОРЕНИХ: КАНІВСЬКИЙ КОЗАК ПАВЛО ГАРЯЧИЙ РОДОМ З БУДИ-ГОРОБІЇВСЬКОЇ
130 років тому народився командир 1-ї кінної сотні 2-го Запорозького полку ім. Яна Кармелюка Павло Гарячий (13 січня 1893 р. в с. Буда-Горобіївській, тепер Черкаського р-ну, Черкаської обл.), 1-ї Запорозької дивізії.
Пам'ять про Героя визвольних змагань в жовтні 2022 року було вшановано і на його Батьківщині, - в селі Горобіївка, Степанецької територіальної громади, вулицю Хоменка перейменовано на вулицю Павла Гарячого.
Памятаємо наших Героїв, які здобували незалежність для нашої країни.
Пропонуємо вашій увазі нарис Романа Коваля з книги “Багряні жнива Української революції” (Київ, 2014) на сторінці у мережі Фейсбук:
Холодний Яр
Оборонець нашої Батьківщини, сотник Армії УНР Павло Гарячий (Горячий) не один раз заглядав в обличчя смерті. І не раз щасливо розминався з нею. Про один із найдраматичніших моментів його життя я і хочу розповісти. Але спершу – трохи біографічних даних.
Народився він 3 січня 1893 р. в с. Буда-Горобіївська, Канівського повіту, Київської губернії (сьогодні це Степанецька ТГ, Черкащина) в родині Павла Лазаровича і Явдохи Пилипівни Гарячих (у дівоцтві Гончаренко). 1911 року закінчив чотирикласну Канівську міську школу, потім допомагав батькові по господарству. Як вибухнула Світова війна, Павла одразу мобілізували до російської армії. Служив у 1-й мортирній запасній батареї. 1 жовтня 1916 р. закінчив 3-тю Київську школу прапорщиків. Лише наприкінці 1917 р. канівського козака було вислано на фронт захищати Росію – до Проскурівського кордонного полку.
Павлові поталанило: кров за Росію він не проливав – армійські частини вже не воювали, а мітингували, російська армія розвалювалася на очах. Активно творилися українські частини. В одній із них Павло Гарячий служив уже від січня 1918 р. – був сотником 1-ї сотні 1-го Гайдамацького кінного партизанського куреня імені отамана Яна Кармелюка, сформованого Юрком Ківерчуком і поручником Миколаєнком у Кам’янці-Подільському та його околицях.
А зараз – про отой найдраматичніший момент у житті канівського козака.
Це було тоді, коли наша страдницька армія під натиском численних ворогів, знесилена тифом, відбувала тяжкий відворот на захід восени 1919 року. Гарячий перебував тоді в складі 8-ї Запорозької дивізії, яка відступала від ст. Кодима в напрямку Могилів – Нова Ушиця – Дунаївці.
17 листопада 24-й Богунівський полк здійснив великий перехід за дуже несприятливих обставин – за морозу і пронизливого зустрічного вітру зі снігом.
Заквартирував Богунівський полк у с. Куча, що у 10 верстах від Нової Ушиці. Того ж таки дня наспів наказ від командира 8-ї дивізії, щоб піші частини відійшли в тил на 25 верст, а кінноті наказано залишитися на своїх місцях і затримувати ворога, щоб дати можливість відпочити виснаженій піхоті. Павлові Гарячому було підпорядковано кінну сотню 24-го Богунівського полку. Він мав зайняти позицію в с. Куча, що на правому березі річки Калюс, і зустріти ворога. Праворуч за 6 верст сусідував Гордієнківський кінний полк, ліворуч – кінний відділ 3-го Гайдамацького полку...
Згідно з наказом вранці 18 листопада піші частини вирушили в напрямку Дунаївців. Перейнявши позицію, сотник Гарячий пішов на край села провести рекогносцировку. З ним був бунчужний Богунівської сотні Басюк.
Хоча Гарячий ставився недовірливо до “спокійного часу” і завжди був наготові, в цей день, як на злу біду, вийшов на рекогносцировку без коня й без рушниці. Бунчужний же виїхав конем.
Тільки вийшли на край села, як почули гучну стрілянину в місці розташування Богунівської сотні. Це дуже здивувало сотника, бо він не припускав і думки, що ворог міг пройти непоміченим.
Гарячий послав у село бунчужного – вияснити ситуацію. Та той не встиг проїхати й двісті метрів, як потрапив під обстріл, що вівся з села. Тому мусив повернутися.
Тоді на хуторці старшина переодягнувся в драну свитину, обгризену шапку і, сховавши до кишені браунінг, пішов у село шукати свою сотню. «Той, хто йде на відверту боротьбу, – казав він, – про наслідки для власної особи не турбується».
Бунчужний залишився на хуторі.
На щастя, з Івашківець у Кучу йшли бити олію дві селянки і хлопець. Павло приєднався до них. Для маскування взяв у людей мішок із насінням і кинув його на плече.
Шлях до олійниці стелився якраз через розташування сотні. Та її на місці не виявилося, тільки хижі переможці шниряли по хатах у пошуках здобичі.
Павло йшов, опустивши голову, з-під лоба зиркаючи то ліворуч, то праворуч. От і хата, де він ночував, а в ній – його рушниця і повна набійниця. Ось і стайня, в якій стояв його кінь. Он хата, в якій квартирував бунчужний Кармелюківської сотні Басюк.
Так дійшли до олійниці. В сінях сотник подякував супутникам і пішов назад тією ж вулицею. Коли зайшов на подвір’я хати, де лишив зброю, несподівано зіткнувся з озброєним чоловіком, який ніс овес для коня. Розминулися, нічого один одному не сказавши...
Коли чоловік вийшов із двору, Павло заглянув до стайні та побачив тільки місце, де стояв кінь.
Забіг до хати. Господар впізнав його і повідомив, що карабін і коня забрали козаки його сотні. З розмови Гарячий зрозумів, що хорунжий Григоріїв, переконавшись, що командира немає, вивів відділ із села.
Раптом сотник через вікно побачив шестеро озброєних чоловіків, які поспішали до хати. Гарячий переклав браунінг із кишені в рукав і попрохав господаря – як розпитуватимуть червоні – сказати, що вони разом служили на Світовій війні і що він зайшов провідати товариша. Мовив це і не поспішаючи рушив до виходу в надії розминутися з небезпечними гостями.
– Ну, я пішов, – на очах у червоних Павло прощався з господарем.
Але ті заштовхали його в хату.
– Ти кто такой? – запитав голосно передній.
– Івашківський хлопець.
– А чєво тут ходіш?
– Сім’я приніс до олійниці, а зараз йду додому.
Ворог, як видно, не повірив байці, бо рішуче вихопив шаблю. І, заволавши «рукі ввєрх!», кинувся вперед. Та браунінг вже був у руці сотника. Наводячи зброю, він теж закричав:
– Руки вверх!
Це було повною несподіванкою для напасників: вони подалися до порога і аж присіли. Та після миттєвої розгубленості знову кинулися вперед.
Тоді Павло загнав кулю прямо в груди найгарячішому противнику. Той із криком повалився під стіл. Далі сталося найнеприємніше – осічка.
Сотник ще встиг викинути підступний набій, як десять міцних рук вчепилися в нього. В запалі боротьби він кілька разів виривався і завдавав більшовикам болючих ударів. Все ж сили танули. Врешті його збили з ніг і притиснули так, що підлога не витримала й провалилася... Під вагою тіл Павло почав захлинатися кров’ю. Перед очима попливли сині круги.
Не один раз доводилось йому заглядати у вічі смерті, але так близько, як тепер, ще не відчував її подиху... «Ось яка вона смерть», – майнула думка.
У цю ж мить він побачив рідне село та дорогих людей. Під враженням цих картин йому враз зробилося гарно і легко.
Павло втрачав свідомість...
Коли прийшов до пам’яті, не відразу збагнув, де він. Коли зрозумів, що це за люди біля нього, шарпнувся з місця. Та його так вдарили, що він знову закляк на підлозі.
Хтось кинув:
– Да пирні єво шашкой...
Спасіння прийшло у вигляді господині. Вона раптом заголосила:
– Ой Боже ж мій, не коліть його в хаті, бо я боюся, а в мене ж дитинка маленька. – Вона справді тримала в руках немовля.
– Виводь його надвір і там прікончім, – мовив один із більшовиків.
Павла взяли під руки й повели з хати. Сині круги застеляли очі.
Як тільки відчинилися двері й свіжий зимовий вітер ударив в обличчя, в очах проясніло і Павло відчув прилив сил. Переступивши поріг, він різко рвонувся вперед. Звільнивши ліву руку, з усієї сили заточив в обличчя того, що вчепився в правицю. Більшовик одразу відмовився стояти і покотився на землю.
Павло клубком скотився з горбка до тину і хутко перевалився через нього. І вчасно – удар більшовицької шаблі прийняла огорожа.
Червоні кинулися слідом, але Павло так дременув вулицею, що аж сам здивувався, звідкіля в нього стільки сили взялося.
Більшовики були настільки впевнені, що наздоженуть втікача, що відразу й не стріляли, а тільки бігли і кричали: «Дєржи, дєржи!..»
Нарешті вибухнуло кілька пострілів. Та кулі пішли стороною.
Тут Павло побачив, що йому навперейми біжить троє з рушницями. Звернувши направо, він на якусь хвилю заховався за хату – та так вигідно, що ні ті, ні ті не могли стріляти.
Павлові пощастило відірватися від погоні на двісті кроків.
Коли він вже був у полі, знову почув постріли. На цей раз густі, не поодинокі. Оглянувшись, побачив, що за ним женеться вже чоловік сорок.
Він до того стомився і захекався, що вже не міг бігти далі. Ще й одежа стискала груди. Скинувши на ходу сіряк, призупинився і розірвав на собі верхню та спідню сорочки... Але легше не стало. Ускладнювало ситуацію й те, що вітер безкомпромісно бив у лице і розпанахані груди.
Тим часом погоня шаліла. На щастя, кулі летіли повз утікача.
Коли бунчужний почув стрілянину, то одразу виїхав із хутірця в поле, щоб довідатися, в чому річ. Як тільки Павло побачив, що бунчужний гарцює конем на вигоні, зупинився і, зібравши всі сили, гукнув:
– Кіннота! Сюди! Вирубати всіх до ноги!
Він кричав насамперед для ворогів, бо кінноти поруч не було.
Оклик вплинув на більшовиків. Почулась команда зупинитися, впорядкуватись, щоб зустріти кінноту вогнем. Дехто почав відходити до села, адже в чистому полі зустріч із кіннотою не віщувала нічого доброго.
Маневр удався – і Гарячий трохи вирівняв дихання. Використавши замішання ворога, він знову кинувся тікати.
Зрозумівши, що їх обдурено, побігли й більшовики. Вони не губили надії підстрелити “петлюрівця”. Але віддаль між ними і сотником збільшилась, а головне – бунчужний Басюк, збагнувши, що до чого, вже спішив на допомогу...
Невдовзі під градом куль кінь виніс двох товаришів із-під обстрілу...
У лісі поїхали повільною ходою.
Ось тут сотник відчув страшну втому і пронизливий холод – скривавлені клапті сорочки вмерзлися в рану аж до кісток. Згодом йому пожовкло в очах... Що було далі, він вже не пам’ятав.
Бунчужний знайшов десь підводу і привіз сотника до його полку...
До пам’яті Павло Гарячий прийшов тільки через два тижні в польському військовому шпиталі в Шепетівці.
Після лікування в грудні 1919 р. Павла Гарячого було інтерновано. Спершу він перебував у Луцьку, потім у таборах Щипйорно і Ланцута. Навесні 1920 р. він став до лав 6-ї Січової стрілецької дивізії, що формувалася в Ланцуті. З нею сотник пройшов усю кампанію 1920 року. 21 листопада вдруге був інтернований поляками. В Щипйорно вступив до 5-го класу реальної школи і в квітні – травні 1924 р. склав іспити за 6 класів школи. У вересні 1924 р. в Каліші склав іспити за сьомий клас реальної школи. Серед оцінок переважали четвірки. В таборах перебував до 30 червня 1924 року. Напередодні звільнення отримав посвідку (14 червня, ч. 970) за підписами генералів-хорунжих Марка Безручка та Всеволода Змієнка: «Цим свідчиться, що сотник 6-ої Стрілецької Січової Дивізії Гарячий Павло Павлович за час перебування в Дивізії заховував себе бездоганно і дисциплінарно. Караний не був».
Ще з табору в Каліші сотник Гарячий написав прохання до Української господарської академії в Подєбрадах зачислити його студентом. Прохання задовольнили. Навчався він на агрономічно-лісовому відділі. Здобув диплом інженера. По закінченні УГА працював у Польщі, в Познані.
Кілька слів про дружину – Любов Семенівну Гарячу (в дівоцтві Лисенко). Народилася вона 17 жовтня 1892 р. у м. Яготин Полтавської губернії. Жила в Харкові. Одружилися вони ще 1918 року. Разом із чоловіком перебувала у діючих частинах Армії УНР. Працювала сестрою-жалібницею та завідувачкою амбулаторії полку.
Остання вістка про Павла Гарячого датується 8 жовтня 1933 р., коли він написав до Української господарської академії листа з Познані. Подальша доля бойового українського подружжя Гарячих невідома (Павло Гарячий розстріляний німцями у м. Кременці як закладник 23 лютого 1943 р., а Любов Гаряча-Бацуца емігрувала до Франції. – Ред.).
А «добрий бунчужний, царство його душі, був убитий у кінній атаці під Могилевом-Подільським року 1920 червоними москалями».
Роман КОВАЛЬ, історичний клуб «Холодний Яр»
https://www.facebook.com/KholodnyiYar
