Таганчанський округ

Таганча – село, засноване 1451 року.

Ще з давніх часів існує легенда, що колись прийшла у ці краї королева з народом та багатствами великими і заснувала тут замок із садами навкруги, зігнавши сюди багато людей зі своїми військами. А коли прийшли татари, то збудувала містечко, у якому і витримала осаду. Залишається лише здогадуватися, що від тих часів і пішла назва села, яка у перекладі з татарського означає «трикутник».

Таганча – це прадавнє село, розкидане по пагорбах та підгір’ях, яке ще у 1451 році отримали у власність Івашко та Петро Григорович від київського удільного князя Олелька Володимировича. До того село перебувало у власності Ігната Шумакова. У 1494 р. нащадки Івашка та Петра – Кузьма Івашкович та Івашко Петрович, судилися перед королівським судом за села батьків.

У 1679 році, за гетьманування Івана Самойловича, всі мешканці села були переселені на Лівобережжя, а село, щоб не дісталося полякам, було спалене вщерть. Та не зважаючи на таку руїну, у 1741 році воно вже нараховувало 130 дворів, а згодом перетворилося у велике промислове містечко з прогресивними ідеями та новими, на той час, технологіями. Так, у 1806 році власником села Юзефом Понятовським тут було засновано першу в Україні суконну фабрику, якій у 1876 році в Лондоні було присуджено золоту медаль за якість тканин. В ній спершу було 10 верстатів, які приводилися в рух кіньми та за допомогою водяного колеса. Через 30 років уже діяли 120 верстатів, а в 1840 році – парова машина. У 50-х рр. XIX ст. тут працювало 750 робітників, з них лише 13 вільнонайманих. Поміщик використовував працю жінок, які одержували 2/3 чоловічої зарплати, а діти – втричі менше. Робочий день тривав до 15 годин. В 1838 році поміщик Понятовський руками селян збудував сап’яновий завод, де працювало 30 робітників-кріпаків, а 1846 року – цукровий завод.

На підприємствах Понятовського була відсутня охорона праці, що часто призводило до каліцтв та смертності робітників. Дуже тяжким було становище кріпаків, які працювали на землях поміщика. Хоч панщина становила 4 дні на тиждень, влітку Понятовський змушував своїх кріпаків працювати щоденно. Селяни не мирилися з таким становищем, прагнули позбавитися панського гніту, одержати землю. Вони взяли участь у так званій Київській козаччині. Ще ранньої весни 1855 року в Таганчі поширилась чутка, ніби цар видав, але церковники приховали, маніфест про волю тим, хто записується в козаки. 4 квітня 1855 року селяни виступили проти місцевих священиків, поміщика, вимагаючи указу про волю і запису в козаки. На поміщицьких полях, цукроварні та суконній фабриці припинилась робота. Селяни створювали свої органи влади, навчалися військової справи, налагоджували зв’язки з іншими селами. Для їх утихомирення за викликом поміщика 7 квітня прибула спеціальна комісія. Другого дня до Таганчі зійшлися жителі з 10 навколишніх сіл, вимагаючи указу про волю. Комісія втекла до Корсуня.

Повстанці виставили навколо села охорону, озброїлися киями, косами, приготувались до оборони проти урядових військ. Розправою з селянами керував генерал-губернатор Васильчиков. Їх нещадно били киями, топтали кіньми. Заворушення було придушено 16 квітня 1855 року. Багатьох власті кинули до в’язниці, чотирьох заслали до Сибіру.

Реформа 1861 року не виправдала сподівань селян і не поліпшила їх економічного становища. За уставною грамотою на 132 двори і 2668 чоловік населення Таганчі та Поташні, що належали до одного маєтку, наділено 1765 десятин землі, якими селяни користувалися згідно з інвентарними правилами 1847-1848 рр. Протягом 49 років вони мусили заплатити за наділи 87 720 крб. сріблом. Після реформи поміщик відібрав у громади понад 323 десятини лісів і луків, заборонивши селянам користуватися ними, навіть випасати там худобу.

Уже в квітні 1862 року почалися виступи селян Таганчі, невдоволених реформою. Викликана поміщиком військова команда почала екзекуції. Селян жорстоко катували. Так, Ф. Дурдук одержав 75 ударів різками та два з половиною роки тюремного ув’язнення. Наступного року поміщик знову попросив губернатора надіслати солдатів, бо селяни твердили: «Віднині все казенне». Каральні загони, що сюди прибули, силою змусили селян підкоритися.

Реформа 1861 року сприяла розвиткові капіталізму. Новий власник поміщицького маєтку граф Бутурлін скуповував наділи селян, які розорювалися. На його полях працювали жатки, молотарки, для обмолоту хліба використовувалися парові двигуни, запроваджувалася десятипільна сівозміна. Для забезпечення заводу сировиною великі площі засівалися цукровими буряками. Наприкінці століття в селі діяли паровий млин, цегельний завод.

Зростало число бідняцьких господарств. 1900 року поміщикові належало 3915 десятин землі, а 4685 чоловік населення користувалися 2078 десятинами. Селяни вели трипільну систему обробітку, збирали низькі врожаї, не могли прогодуватися, тому щороку багато їх виїжджало з села в пошуках заробітків.

Революційні події 1905-1907 рр. знайшли відгук і в Таганчі. Весною 1906 року поміщицькі наймити разом з найбіднішими селянами намагалися поділити панську землю. Але в село прибув військовий загін і придушив заворушення.

Масове зубожіння і класове розшарування ще більше посилилось після столипінської реформи. За 12 років, порівнюючи з 1900 роком, хоча й зросло число селянських дворів з 420 до 630, але кількість землі, якою володіли селяни, зменшилась до 816 десятин. 36 господарств не мали ні клаптя землі, 244 – від 1, 137 – до 2 десятин. З 244 дворів лише 9 мали коней, 13 – волів.

Царські власті виділяли мало коштів на утримання лікарень, шкіл, культосвітніх закладів. На початку XX ст. в Таганчі обслуговували населення лише один лікар та фельдшер.

17 жовтня 1882 року за клопотанням волосного сходу в селі було відкрито сільське двокласне народне училище, яке утримувалося в основному на кошти громадян. Закінчували його лише одиниці: 1884 року – 7 учнів, 1888-го – з 203 школярів учнів першого класу залишилось лише 11.

З 1862 року існувала церковнопарафіяльна школа. Під час першої світової війни відкрилося земське чотирикласне училище. За сприянням П. Д. Бутурліна, відомого на той час поета, 1882 року в Таганчі відкрито громадську бібліотеку. Станом на 1885 рік у колишньому власницькому селі, центрі Таганчаської волості Канівського повіту Київської губернії, мешкало 2823 осіб, налічувалось 553 дворових господарства, існували православна церква, костел, 2 єврейських молитовних будинки, школа, лікарня, 5 постоялих дворів, 2 лавки, паровий і вітряний млини, цегельний завод й суконна фабрика. За переписом 1897 року, кількість мешканців зросла до 4507 осіб (2190 чоловічої статі та 2317 — жіночої), з яких 3543 – православної віри, 953 – юдейської.

Упродовж 1923-1930 років село Таганча було районним центром, до складу району тоді входило 19 сільських рад. 1930 року село увійшло до складу Канівського району. Ще у 1921 року на базі панської економії «Калинове» було створено підсобне господарство для дитячого будинку сиріт, батьки яких загинули у часи Громадянської війни.

У 1926 році у селі створено 3 товариства спільного обробітку землі, що об’єднали 68 бідняцьких господарств, які уже наступного року одержали перший трактор, за кермо якого сів А. Я. Замлілий – колишній селянин-бідняк. У 1929 році товариства спільного обробітку землі об’єдналися у колгосп «Згода», який 1934 року став називатися імені Кірова, а у лютому 1963 року, після об’єднання із поташнянським колгоспом – імені Петровського. 1 червня 2000 року колгосп перестав існувати. На його базі тепер створено сільгосптовариство з обмеженою відповідальністю (СТОВ «Петровського») та ФГ «Софія-Л».

Під час Голодомору 1932-1933 років в селах Поташня і Таганча померло 820 осіб. Під час Другої світової війни 1939-1945 років близько 700 таганчан воювали на фронтах і в партизанських загонах, більше 347 осіб загинуло, 285 осіб нагороджені орденами і медалями.

За переказами, одна з перших церков була в урочищі Перегонівка, яка й була центром старої Таганчі. Вже у візиті (обліку) 1746 року ця дерев’яна церква описується як давно існуюча. Священиком при ній тоді був о. Петро Василенко, згідно презенту 1742 року, наданому йому тодішнім власником князем Михайлом Вишневецьким. Православна церква зазнавала утисків і гонінь з боку поляків-католиків, зокрема асесора Калитовського.

Коли Таганчанські маєтки стали власністю Понятовських, то ставлення до православних змінилося в кращий бік. Цього вимагали і об’єктивні причини: адже на той час Правобережна Україна вже входила до складу Російської імперії. За описом 1807 року в селі існувала Покровська церква. Церква була дерев’яною дубовою з трьома банями, покрита дубовою гонтою по заломи, а від заломів до низу пошальована дубовою шалівкою, без притворів з паламарнею. На одній три залізних хрести. Дверей з залізними замками четверо. Вікон з залізними ґратами дванадцять.

1849 року Август Понятовський, тодішній власник Таганчі, на місці старої дерев’яної церкви побудував руками кріпаків нову кам’яну церкву з такою ж дзвіницею, забезпечив її необхідним інвентарем для проведення релігійних відправ. За штатом тоді вона була 4-го класу, мала необхідну кількість землі. Це приміщення церкви було зруйноване в 1930-х роках. У 1860-х роках священиком в Таганчі був Антоновський, який зазнав принижень від селян під час масових селянських заворушень у Київській губернії, що отримали назву «Київська козаччина». Від 1880-х років й до 1910 року у церкві Покрови Пресвятої Богородиці божу службу від правляв священник Євгеній Трегубов, він же був і законовчителем Таганчанського двокласного сільського народного училища. Упродовж 1910-1918 років очолював церковну парафію у Таганчі Марко Грушевський, відомий на той час церковний діяч, педагог, етнограф, краєзнавець, родич Михайла Грушевського. Останнім довоєнним священиком у Таганчі був Пошевеля Михайло Михайлович. Під час сталінських репресій 1937 року спочатку був висланий у примусовому порядку до транзитного табору для депортованих в місті Томську, що у Західному Сибіру, де був розстріляний 19 жовтня 1937 року. Реабілітований 24 серпня 1989 року.

Нині в селі діє церква Святої Покрови, для неї було використано пристосоване громадське приміщення. Значну матеріальну допомогу в цьому надав тоді діючий місцевий завод і його директор Попроцький Леонід Балтазарович, за це він був удостоєний нагороди ордена святого рівноапостольного князя Володимира III ступеню митрополитом Київським і всієї України Володимиром. Відкриття і освячення церкви відбулося 24 листопада 1998 року архієпископом Черкаським і Канівським Софронієм. 

Зокрема французький та іспанський кінорежисер-авангардист Євген Антонович Слабченко (псевдонім «Деслав» (1896) є уродженцем села Таганча.

В урочищі Королевине біля Таганчі розташовано курган X-XI століть з давнім князівським похованням за християнським обрядом. Імовірно цей курган був могилою київського князя Ярополка Святославича. Біля села знаходиться заповідне урочище місцевого значення Південне-Таганчанське. Заповідне урочище розташовано на південній околиці с. Таганча. Як об’єкт природно заповідного фонду створено рішенням Черкаського облвиконкому від 19.03.1976 р. № 177. На території заповідного урочища зростають красиві ландшафтні насадження дуба черешчатого, граба звичайного, ясена звичайного. Це територія мешкання корисної мисливської фауни. Заповідне урочище місцевого значення Козацьке, площа 7 га, статус отриманий у 2002 р. Заповідне урочище місцевого значення Перегонівка площа, статус отриманий у 2002 році.

У 1972-1984 роках поблизу села існував Таганчанський Парк – парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва. Парк по обидва боки шляху Київ-Черкаси, дерева розміщені біогрупами. В підніжжі парку р. Мартинка з озером. Оголошений рішенням Черкаського облвиконкому № 367 від 27.06.1972. Рішенням Черкаської облради № 354 від 21.11.1984 «Про мережу територій і об’єктів природно-заповідного фонду області» парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва скасований. Скасування статусу відбулось із зазначенням причини «не відповідає вимогам нової класифікації». Рішенням Черкаської обласної ради від 23.12.1998 р. заповідний статус відновлено.

Поташня – село, засноване 1622 року.

Ще у люстрації Київського воєводства за 1622 рік є згадка про сільце Поташню, у якій говориться: «В том же старостве есть Буда-Поташняя, у которой еще несколько лет может изготовляться поташ. После того, как лес будет срублен, которого уже мало осталось, она должна будет снесена. В год приносит 950 флорингов». Хоча з часом добування поташу було припинено, та село, те що було засновано поблизу виробництва, залишилося, успадкувавши назву. У 1790 році Поташня налічувала 48 дворів. Тут у 1846 році власником села Йосипом Гнатовичем Понятовським побудовано цукровий завод з паровим обладнанням, що виготовляв до 7000 пудів цукру із 25000 берковців буряку. За часи існування радянської влади на селі центральний корпус заводу розібраний мешканцями села для будівництва льохів. Залишилися вцілілими лише деякі склади – комори та замулений ставок, що й досі має назву «Заводський».

До пам’яток відносяться заповідні урочища місцевого значення – Гайдамацьке і Кратове, що отримали цей статус у 2002 році.