28 ГРУДНЯ У СВІТІ ВІДЗНАЧАЮТЬ ДЕНЬ КІНО
Сьогодні, 28 грудня, у світі відзначають День кіно. Саме в цей день у 1895 році брати Люм'єр вперше показали кінострічку. До слова, вже в наступному, 1896 р. у Харкові відбулась перша українська кінозйомка: у вересні фотограф Альфред Федецький відзняв кілька хронікальних сюжетів, а вже у грудні влаштував перший український кіносеанс у Харківському оперному театрі.
З нагоди Дня кіно годиться згадати і про внесок українців у світовий кінематограф, і про українське кіно в діаспорі. Зрозуміло, ця тема надто широка для одного допису у фейсбуці. Тож зупинимося на одному маловідомому напрямку, пов'язаному з українською еміграцією у міжвоєнній Чехословаччині, де на початку 1920-х рр. сформувався потужний український політичний і культурний осередок - тут діяли політичні партії, перенесені з "Великої України" доби Революції 1917-1921 рр., українські вищі навчальні заклади та наукові інституції, архіви, бібліотеки, культурні товариства і мистецькі об'єднання, хори, видавництва, що забезпечували українською книгою діаспору і в інших країнах... А в 1930-х роках тут намагалися налагодити своє - українське - кіновиробництво. І якби це вдалося повною мірою, ми могли б побачити ще один фільм про Мазепу з Джеком Палансом та Мерлін Монро у головних ролях...
Далі цитуємо уривок зі статті Надії Лихолоб, присвяченої українському кінематографу:
У 1932 р. у Празі була заснована студія Merkurfilm, власником якої був відомий кінопромисловець, підполковник Армії УНР Борис Сухоручко-Хословський. Студія займалася прокатом різноманітних фільмів, у т.ч. й українських, зйомками стрічок на теми української історії тощо. У фондах Центрального державного архіву зарубіжної україніки (ЦДАЗУ) зберігається буклет до фільму Олександра Довженка «Арсенал», який вийшов у прокат на кіноекрани Чехословаччини у 1930-ті роки завдяки старанням пражської студії Merkurfilm...
У 1932 р. студія Merkurfilm анонсувала зйомки фільму про гетьмана Івана Мазепу за романом Богдана Лепкого. З цієї нагоди Merkurfilm підготував буклет (чеською мовою) про зйомки фільму, в якому приводиться коротка історична довідка про роль видатного українця Івана Мазепи в історії України з ілюстраціями відомого українського графіка, портретиста, книжкового ілюстратора на еміграції Юрія Вовка ( Jiří Wovk).
Постать гетьмана Івана Мазепи свого часу дала натхнення багатьом західним митцям, зокрема: Вольтерові, Байрону і Гюґо. Іван Мазепа став культовою особою у західній романтичній традиції – і літературній, і музичній, і малярській. Завдяки йому в Європі ХVIII ст. освічені прошарки суспільства багато дізналися про Україну. Із появою кінематографії, легендарний образ гетьмана Івана Мазепи уже на початку ХХ ст. привертав увагу багатьох режисерів. Так, ідея створення фільму про Івана Мазепу у Празі наштовхнула паризьку фірму «Вільнер і Ренесанс» на думку випустити проспект історичного фільму з життя Івана Мазепи під такою самою назвою «Мазепа» (реж. Ж. Анне, автор сценарію Й. Кессель, 1936р.).
Приблизно в той самий час Ежен Деслав (Євген Антонович Слабченко), український режисер на еміграції, уродженець с.Таганча (нині, - Степанецька територіальна громада, Черкаської області) також мріяв зняти власну кінострічку про гетьмана Івана Мазепу, проте початок Другої світової війни завадив реалізації проекту. Лише з 1955 р. Ежен Деслав почав знову предметно готуватися до зйомок фільму. Режисер домовився з актором українського походження з Голлівуду Джеком Пеленсом (Володимиром Палагнюком) зіграти головну роль, а на роль Мотрі Кочубей розглядалася навіть кандидатура Мерілін Монро. На жаль, свій задум зйомок фільму режисерові реалізувати не вдалося.
Принагідно хочеться нагадати, що Ежен Деслав, видатний український кінорежисер, представник європейського кіноавангарду; у 1917–1921 рр. брав активну участь у визвольних змаганнях: служив у корпусі Січових стрільців, був у складі дипмісій УНР та після поразки Визвольних змагань 1917–1921 рр. залишився на еміграції. До найвизначніших кінотворів Е. Деслава слід зарахувати, зокрема, стрічки «Марш машин» (1928), «Електричні ночі» (1929), «Університетське місто» (1930), «Монпарнас» (1931) та ін.
У статті використані архівні документи та діаспорні періодичні видання, що зберігаються у ЦДАЗУ, відкриті інформаційні джерела інтернет-ресурсу, «Історія українського кіно», т.2: 1930–1945, Київ, 2016.
Надія Лихолоб, головний архівіст ЦДАЗУ
Джерело: сторінка Diaspora.ua
https://m.facebook.com/story.php?story_fbid=4264171340324261&id=503260099748756
На вшанування великого українця Євгена Слабченка (Ежена Деслава) в селах Степанецької громади від 2016 року його іменем названа вулиця в с.Мартинівка та від жовтня 2022 року в с.Таганча вул. Колгоспна також перейменована на вулицю Євгена Слабченка!
Подаємо статтю Андрія Кравця в газеті Козацький край за 2013 рік
Пам’яті Євгена Сливи, сільського вчителя історії з Мартинівки на Канівщині та усім тим, хто по крупинках збирав історію рідного краю і кому її ще збирати у нелегкі часи, присвячую…
До завершення останнього року ХІХ століття залишалися лічені дні, за три тижні – Новий, 1900 рік розпочне буремне ХХ століття… Тієї ночі, 8 грудня 1889 року у світ прийшов той, кого світ знатиме як французько-іспанського кінорежисера Ежена Деслава. Насправді ж його звали Євгеном Слабченком, був він відставним старшиною розбитого більшовиками війська УНР, сином славного козацького краю, захопленого більшовиками…
Євген Слабченко народився у Таганчі Канівського повіту Київської губернії (нині – Черкаської області). Його предок козакував у війську гетьмана Івана Виговського, а батько, Антон Федорович Слабченко – був мирним рахівником на цукрозаводі графа Бутурліна. Жив їх рід в Таганчі здавна – недаремно один з кутків села з часів сивої давнини і до сьогодні Слабківщиною називається… Мати, Єлизавета Іванівна Звонар теж була родом з цих країв – із сусіднього села Мартинівка.
Євгена, коли він підріс, віддали на навчання у гімназію в Білій Церкві. Однокласником його, зокрема, був майбутній знаменитий письменник Юрій Смолич. Історик Ярослав Тинченко пише: “Чомусь досі сором’язливо замовчують те, що весь цвіт письменників і поетів УРСР у роки громадянської війни бився під українськими прапорами зі зброєю в руках проти більшовиків. Петлюрівськими офіцерами були Петро Панч та Андрій Головко, лихими юнаками (юнкерами) — Володимир Сосюра і Борис Антоненко-Давидович, добровольцями-кавалеристами — Олександр Копиленко та навіть 16-річний Юрій Яновський. Держчиновниками УНР — Павло Губенко (Остап Вишня), Павло Тичина, Юрій Смолич… Частина з них на початку 1920 року опинилися в лавах боротьбистів і разом з ними перейшли до більшовиків. Декого, наприклад Остапа Вишню і, за деякими даними, Юрія Яновського, червоні взяли в полон. Але петлюрівська закваска в них залишилася назавжди». На відміну від Смолича, Євген Слабченко ніколи не змінював переконань українського націоналіста…
Їхній випуск з гімназії припав на «шалений» 1917 рік. У травні того ж 1917-го Слабченко став організатором першої скаутської дружини у Наддніпрянській Україні. Юнацький патріотичний запал допоміг Євгенові створити спочатку бой-скаутський курінь у Білій Церкві, потім – скаутську дружину в Києві, а у 19-річному віці стати автором підручника «Український скаутинг». Розпорядженням гетьмана Української держави Павла Скоропадського скаутинг, як молодіжний рух, що сприяв фізичному, розумовому і духовному розвитку юнаків і дівчат, було розповсюджено по всій Україні. При цьому за основу було взято саме досвід Євгена Слабченка.
А сам юний «батько Наддніпрянського скаутингу» в цей час уже взяв до рук зброю і став на захист молодої держави – служить старшиною варти Головного Штабу Окремого Корпусу Січових Стрільців. У час, коли Скоропадському запала в голову невдала ідея про «федерацію» з Росією, українські війська, налаштовані на державну самостійність без обмежень, вибухнули антигетьманським повстанням. Серед січовиків Євгена Коновальця (майбутнього творця ОУН), які у бою під Мотовилівкою підняли на багнети російську дружину гетьманської варти, а потім звільняли Київ, був і Євген Слабченко. Надалі він служить старшиною для доручень при Директорії УНР, а від січня 1919 року – на дипломатичній службі. Спочатку був у складі дипломатичної місії УНР у США, а від 1920 року – дипкур’єр у Європі. Там і залишився від часу, коли під натиском більшовицьких орд загинула українська державність…
У післявоєнній Європі емігрантам жилося несолодко, та Євген «тримався на гребені хвилі» бурхливого життя. Вивчав міжнародне право в університетах чеської Праги, німецького Берліну, французького Парижа. Зрештою, навчання у знаменитій Сорбонні за браком коштів так і не завершив – вступив до кінотехнічної школи в Парижі й закінчив її 1926 року. Попутно працює в кіножурналістиці, засновує французьке товариство «Друзів українського кіно», активно листується з режисером Олександром Довженком і пропагує молоде українське кіно в Парижі. Сам Слабченко теж стає відомим як кінорежисер – створює фільми «Марш машин», «Світ в параді»,»Монпарнас», «Електричні ночі» та інші. За фільм «Війна духів або Генерали без гудзиків» 1938 року удостоєний найпрестижнішої американської кінопремії «Оскар».
Евгена-Ежена Європа знає і як спеціаліста по зйомках в «гарячих точках». Він одночасно отримує запрошення від знайомого ще по Білій Церкві Бориса Сухоручка, колишнього полковника Армії УНР, а тепер – власника кінокомпанії «Меркур-фільм» у чеській Празі – той просить зняти фільм-репортаж про Карпатську Україну, яка вела бої проти угорських агресорів, а в той же час уряд Єгипту запрошує Деслава-Слабченка знімати фільм про становлення єгипетської армії. Знаючи про Голодомор у рідній Україні, Євген Слабченко прагнув виїхати на зйомки документального фільму, щоб розповісти про це світу, переживав, як там рідна Таганча… Зі зрозумілих причин поїздка не вдалася – більшовики не горіли бажанням, аби світ дізнався про їхні звірства. А підозри Євгена були не даремними – у його Таганчі тоді померло від голоду 812 односельців, у материній Мартинівці – 1250 людей… Якраз у розпалі в Україні були і політичні репресії – Євгенового дядька, академіка ВУАН Михайла Слабченка зіслали на Соловки у справі «Спілки Визволення України»…
1939 року Євген Слабченко, вже відомий Європі як Ежен Деслав (псевдонім означає в перекладі – «зі слов’ян»), вирушає до Іспанії, охопленої полум’ям громадянської війни. Тут знімає картини «Ревеляція», «Балада трьох кохань», «Країна чорної землі», «Фантастична візія» та інші. 1956 року стає першим в історії кінематографу українцем, який отримує почесний диплом Венеціанського кінофестивалю – за стрічку «Картинки в негативі».
Весь час він згадує про рідну Таганчу, зізнається, що ідеї нових кіно уява пише йому лише українською мовою. Приймає активну участь у діяльності Українського Червоного Хреста, пише для української емігрантської преси – про визвольні змагання часів УНР, про діяльність УПА, готує сценарії фільмів про Симона Петлюру і Євгена Коновальця. Мрія всього його життя – фільм про гетьмана Івана Мазепу. Для цього збирав інформацію про Мазепу і мазепинців у архівах мало не всієї Європи – в Іспанії, Італії, Монако, Франції… Писав про те, що хоче віднайти рукопис книги якогось російськомовного автора – «Запорожский скит на Афоне» – там нібито була ниточка до пошуку коштовних дарів Мазепи монастирям грецького Афону. На жаль, невідомо, чи вдалося це Деславу. Зате пошуки в архівах принца Монако в Монте-Карло принесли справжнє сенсаційне відкриття. У грудні 1959 року Деслав писав єпископу УАПЦ в швейцарській Женеві Євгену Бачинському, знайомому ще за дипломатичною роботою в місії УНР – про те, що віднайшов у архіві принца згадку про «таємний осередок українських старшин-мазепинців» на острові Мальта – усі вони мали імена, переінакшені на шведський манер і шведські паспорти. Очевидно, в мальтійській Ля-Валетті цих старшин готували як командувачів козацького флоту, який мав битися проти російського флоту Петра Першого…
На жаль, фільм про Івана Мазепу так і не був відзнятий: завадила спочатку Друга світова війна, а потім – економічні негаразди у післявоєнній Європі. Залишилася лише чорнова версія книги Ежена Деслава – «Дипломатичні історії України», велика частина якої присвячена епосі Мазепи. Шкода, що немає цього фільму – на головні ролі у ньому Деслав збирався запросити знаменитих на той час акторів. Мазепу мав зіграти зірка ковбойських вестернів Джек Пеленс, а роль закоханої у Мазепу Мотрі Кочубеївни – знаменита Мерлін Монро.
Мине декілька десятиліть – вже й самого Деслава не буде серед живих. На церемонії в Лос-Анджелесі Джек Пеленс, якого він хотів на роль Івана Мазепи, отримуючи «Оскара» раптом сказав, що звуть його насправді Володимиром Палагнюком і батьки його з України. І щоб довести, що ще має порох у порохівницях, 73-річний нащадок козаків перед враженою залою чотири рази віджався на одній руці від сцени, де вручався «Оскар»… А в квітні 2004 року його знову запросили до Лос-Анджелеса на кінотиждень «Російських ночей» під патронатом Путіна – хотіли вручити Пеленсу звання народного артиста росії. Від нагороди 85-річний знаменитий актор відмовився, насмішкувато відмітивши, що у організаторів не все в порядку з географією, бо Україна – це не росія, і він аж ніяк не росіянин. Після того разом зі своїми друзями покинув залу…
Автору цих рядків вдалося поспілкуватися телефоном з останнім у Таганчі на Канівщині представником роду Слабченків. Василь Ількович розповів, що в селі досі зберігся ставок, де Євген малим купався і приміщення школи, до якої він ходив…
Ежена Деслава не стало у вересні 1966 року. Коли його хоронили у французькій Ніцці – у той же день в Москві ховали й народного артиста РСФСР, професора Московської консерваторії Леоніда Савранського. Який зв’язок між ними? Як і Слабченко, Савранський теж народився у Таганчі на Канівщині. Обидва могли б прославляти рідну Україну. Та коли країну віддано на поталу чужинцям, її сини вимушені шукати кращої долі за межами рідної землі…
Андрій Кравець, Козацький край
