А ВОНИ НЕ СКОРИЛИСЯ ДОЛІ, І ДУХ ЇХ НЕЗЛАМНИЙ
Людина, її внутрішній світ, її душа – це неосяжний і загадковий лабіринт. Буває, що сльози бринять на очах, та мить – і вже посмішка сяє на вустах, а буває і навпаки. Але є люди, які знаходять в кожній життєвій ситуації позитив, не піддаються розпачу та смутку і заряджають всіх навкруги оптимізмом. Саме такі люди живуть в стаціонарному відділенні КЗ «Центр надання соціальних послуг Степанецької сільської ради ОТГ».
В кімнаті № 2 проживають три чудові жінки: Катерина Маляр, Наталія Самофал та Віра Гейгер. У кожної своя доля, у кожної свій шлях до цього будинку.
Катерина Нечипорівна – наймолодша в цьому колективі – народилася 1 квітня 1945 року в селі Копіювата, вийшла заміж, переїхала до села Степанці, разом з чоловіком збудували хату, виховали сина та доньку, зараз в пані Катерини вже є четверо онуків та одна правнучка. Доля привела її в Центр, де вона влилася у свою нову сім’ю. Задоволена всім, але за домівкою трішки сумує. Та за спільним захопленням та дружніми бесідами нема коли і нудьгувати.
Віра Іванівна народилася на Житомирщині 2 квітня 1936 року, зростала в дитячому будинку до 13 років. Звідти посилали навчатися на ветлікаря, та вона не вступила, тож відразу пішла працювати дояркою. Знайшла свою долю, народила доньку і сина. Та сімейне щастя було не довгим. Вдовою з дітьми приїхала на Черкащину, подивитися, де вирощують цукрові буряки, та й опинилася в Степанцях, продала корову й купила тут хату. Працювала в колгоспі, діждала двох онуків, але так трапилося, що тепер проживає в стаціонарі Центру. Згадує домівку, сусідів, але вдячна долі, що опинилася в цьому закладі, де її люблять та піклуються про неї. А ще знайшла тут подруг, разом з якими займається улюбленим рукоділлям.
Наталія Іванівна - корінна степанчанка, народилася 28 січня 1935 року на Заросаві (вулиця Ткаченка). З дитинства має інвалідність І групи. Проте, це не завадило їй здобути професію вишивальниці, за якою вона працювала 17 років у вишивальній артілі Лесі Українки в Каневі. Любила садити квіти, обробляти город. В кожній хаті односельців є її вишиванка, адже робити людям приємне – це було її покликанням. Тож і тепер, в цьому закладі продовжує справу свого життя – займається плетінням панчіх та інших виробів і ділиться ними із жителями Центру.
І, дивлячись на цих жінок, на їх незбориме бажання робити добро для своїх ближніх, оптимістичний настрій та любов до життя, хочеться брати з них приклад. Адже, багато таких, що мають і здоров’я, і рідних та близьких, і власне житло, та не мають бажання радіти кожному дню.
А вогонь, який горить в очах цих майстринь, запалює енергією і вірою в майбутнє кожного, хто з ними спілкується.
