ЦЬОГО НЕ МОЖНА ЗАБУВАТИ!
Свічка-пам’ять
Пам'яті жертв голодомору
Знов прокинулись ранки холодні.
Дощ хрестами в сніжинках застиг.
Поминаючи мертвих сьогодні,
Ми рятуєм майбутнє живих.
День жалю... День скорботи, печалі
Запалив нашу пам’ять. Свічки –
Це ті душі, листочки опалі,
Хто став тінню в голодні роки.
Без притулку у храмі Господнім,
Поміж хвилями Лети-ріки
Стогнуть душі, бо в серці народнім
Проросли забуття колючки.
Полікуймо свічею-зорею
День минулий. Згадаймо усіх,
Хто любов’ю живою своєю
Поділитися з нами не встиг…
Щоб у ранки і теплі, й холодні
Не ішли шикуватись хрести,
Щоб не плакали душі голодні,
Свічку-пам’ять свою захисти.
Голодомор в Україні 1932-33 рр. – визнаний акт геноциду українського народу, про який варто говорити. Його треба вшановувати, про нього треба пам’ятати та ні в якому разі не забувати. Писати вірші, прозу, знімати фільми, відкривати галереї, присвячувати пам’ятники та меморіальні дошки, робити все, аби пам’ятали, аби свічка горіла. Адже правда про голодомор в Україні 32-33 має говорити, тільки це можна вважати найкращим визнанням трагедії, як геноциду до української нації, і це дійсно буде найкращим вшануванням пам’яті жертв голодомору.
На підвіконні палахтить
Скорботи полум’я священне –
То свічка пам’яті горить
За всіх безвинно убієнних.
Мій розум навіть не збагне
Страшної люті сталінізму,
Що катував своїх людей,
Це ще жахливіше фашизму!
Моя бабуся, сирота,
Мені колись розповідала,
Як батька з матір’ю вона
В свої шість років поховала:
„Забрали з хати геть усе,
Зернину кожну вигрібали…
І на морозі крижанім
Водою неньку обливали.
Вона зізнатись не могла,
Де порятунок заховала –
Торбинку з житом і вівсом
Для діток в землю закопала.
Щоб доньки вижити змогли
У рік страшний голодомору,
Щоб рід нащадкам зберегли,
Щоб підвелись з колін угору.
І батька Голод переміг …
Зелених зерен дочекався,
Він їсти їх заборонив,
А сам не витримав, зірвався.
Він був щасливий у ту мить,
Коли жував зерно зубами…
Але кишечник так болить –
Він розривається шматками.
Останні ласощі свої
Сльозами рясно поливає,
І на очах своїх дітей
У страшних муках помирає.”
Та залишилося дитя –
Дівча сиріткою назвали,
Мою бабусю все життя
Повсюди кривдили й штурхали.
Немає рідного села,
Немає жодної хатини,
Тепер там зорані поля,
Що кормлять Голоду могили.
Моя бабуся вже пішла
За обрій сонце зустрічати,
Вона інакше не могла
Свою матусю обійняти.
Прошу, у серці запаліть
Скорботи полум’я священне
Та крізь століття пронесіть
Сльозу безвинно убієнних!
